Читать онлайн книгу "Ратники князя Лева"

Ратники князя Лева
Петро Михайлович Лущик


Читай про Львiв!
Петро Лущик народився 1963 року на Львiвщинi. Пiсля закiнчення фiзичного факультету Львiвського унiверситету iм. Івана Франка незмiнно працюе вчителем. Лауреат лiтературного конкурсу «Коронацiя слова», автор романiв: «Полювання на дрохв», «Тамплiери короля Данила» та «Настане день, закiнчиться вiйна…» (останнi два вийшли друком у видавництвi «Фолiо»).

Минуло дванадцять рокiв вiд подiй, описаних у романi «Тамплiери короля Данила». Сподiвання Данила Галицького на допомогу Риму у його боротьбi iз Золотою Ордою не справдилися. На землю Руську знову прийшли монголи. Король Данило помер, так i не виконавши своеi мiсii. Те, чого не вдалося батьковi, намагаеться здiйснити його син Лев. І саме тодi до Львова знову повертаються хрестоносцi. Але цього разу – не допомагати…





Петро Лущик

Ратники князя Лева



© П. М. Лущик, 2016

© В. М. Карасик, художне оформлення, 2016




I


Цього року весна прийшла несподiвано, якось одразу вибухнула розмаем, неначе природа хотiла скомпенсувати людям холод, що докучав iм iще з грудня[1 - Грудень – на Русi листопад.]. За якихось десять днiв там, де ще недавно стояли голi промерзлi дерева, з’явилися першi бруньки, що майже одразу розпустилися буйною зеленню.

Коли ж, здавалося б, те, що мае цвiсти, зацвiте першими квiтами, на початку луковця[2 - Луковець – квiтень мiсяць.] природа, немов злякавшись своеi смiливостi, якось застигла, надовго залишивши все без змiн: iз рясною зеленню, iз пуп’янками, але без цвiтiння.

Звичайно, подiбна ситуацiя для смердiв, бояр i навiть князiв хвилювала лише з суто практичного боку. Всi чекали, поки земля вбере у себе воду, що утворилася iз заметiв та кучугур снiгу, але й тут у кожного був свiй iнтерес: смерди чекали на початок польових робiт, князi й бояри – на можливiсть вибратися нарештi зi своiх мiст, де провели всю зиму.

Князь галицький, холмський, дорогочинський, володар Чорноi Русi, спiвправитель Князiвства Литовського Шварно Данилович найменше думав про те, щоб покинути столицю. Холм його повнiстю задовольняв, i князь остаточно полюбив засноване батьком мiсто. Хоча офiцiально не Холм, а Богом забутий Новогрудок вважався його резиденцiею, Шварно Данилович там майже не бував. Лише вряди-годи, щоб прийняти вiзитерiв вiд Переславля-Залеського, куди ось уже чотирнадцять рокiв перебрався ображений на Данила митрополит Кирило, чи зустрiти посольство iз Сараю. Правда, i першi, й другi не поспiшали ощасливити князя своею присутнiстю. А сам вiн i не намагався нав’язувати свою гостиннiсть. Тому коли Шварновi повiдомили, що у мiсто прибув князь литовський Воiшелк, вiн щиро здивувався. Кого-кого, а свого спiвправителя Шварно не сподiвався побачити. Хоч ось уже декiлька рокiв вони удвох правлять навколишнiми землями, слiд чесно зiзнатися, князь iз Воiшелка – нiякий. Усi роки, вiдколи вони знайомi, литвин увесь час шукав себе, кидаючись вiд однiеi крайностi до другоi. Був час, коли вiн уперто тримався мiсцевого язичництва, i це тодi, коли його батьки й увесь народ прийняли хрещення з Риму; можливо, неприязнь до вибору вiри батьком, князем Мiндовгом, пiдштовхнула Воiшелка прийняти православ’я. Зробивши цей вибiр, литвин iз завзяттям неофiта вiддався йому: навiть побував на Афонi. Коли ж унаслiдок змови Тройната зарiзали Мiндовга на весiллi власного сина, Воiшелка майже силомiць повернули додому i посадили на княжий стiл.

Зовсiм позбавлений будь-якого бажання вникати у державнi справи, новоспечений князь наполiг на тому, щоб спiвправителем йому дали чоловiка його сестри Рамуне – Шварна Даниловича. На той час у Литвi за владу змагалися двi сили. Одна, на чолi якоi стояв Тройнат (його вбили вже через рiк) i нальшанський князь Довмонт, наполягала на вiдокремленнi князiвства вiд впливу наступникiв Данила. А друга, яку мимоволi очолив сам Воiшелк, прагнула протилежного. Через чотири роки перемогла саме вона.

Вiдтодi князь литовський Воiшелк Мiндовгович не нав’язував свою компанiю князю литовському Шварну Даниловичу. Причиною цього був той неприемний факт, що за життя короля Данила Воiшелк вбив Романа i став новогрудським князем. Щоправда, цей випадок не зiпсував, а лише охолодив стосунки iз Даниловичами.

Тому поява литвина у Холмi, за сотню верст вiд власноi резиденцii, не могла бути випадковою.

Так думав Шварно, отримавши вiд начальника мiськоi варти цю звiстку. Князь одразу ж розпорядився прийняти литвинiв якнайкраще i приготувати обiд.

– Який саме? – поцiкавився начальник.

– Тобто? – здивувався Шварно.

– Зараз пiст, а великий князь…

– Зрозумiло. Невже i самому поститись? Готуй те, що завжди, – розпорядився Шварно i попрямував до покоiв дружини Рамуне.

Ось уже чотирнадцять рокiв вони разом, i нiщо не могло зiпсувати iхнi стосунки: нi вiдсутнiсть дiтей, нi вбивство свояком його брата. Рамуне всiляко пiдтримувала чоловiка, тому присутнiсть ii на майбутнiй вечерi була бажаною.

Як i Шварновi, княгинi Рамуне виповнилося тридцять п’ять рокiв, але i досi вона зберегла свою ще не зiв’ялу красу, якою так пiдкорила колись четвертого сина могутнього руського князя. І хоч у княжого подружжя так i не народилися дiти, Шварно обожнював свою Рамуне, як i того пам’ятного дня, коли приструнив ii батька – Мiндовга.

– Щось трапилось? – запитала Рамуне iз помiтним акцентом, що не зник навiть пiсля чотирнадцяти рокiв життя серед русичiв.

– У Холм прибув твiй брат Воiшелк, – повiдомив Шварно.

Для Рамуне це стало несподiванкою, у чому вона й зiзналася.

– Ти з ним зустрiвся?

– Ще нi. Велiв приготувати обiд. Гадаю, саме там усе з’ясуеться. От тiльки не хочу, щоб причина появи Воiшелка заскочила мене зненацька.

– Ти хочеш, щоб я поговорила iз братом? – запитала Рамуне.

Шварно вкотре був вражений iнтуiцiею дружини.

– Гадаю, що це буде не зайве, – сказав вiн. – Хоча за трапезою будемо лише ми утрьох, не хочу видатися необiзнаним щодо справ свого спiвправителя i швагра. Спробуй з’ясувати, що й до чого.

Зустрiвшись iз братом, Рамуне, тим не менше, не змогла добитися вiд нього хоч якогось пояснення. «Хочу все змiнити», «скажу Шварновi» – ось i все, що почула вона вiд брата.

Для Шварна i перше, й друге не було чимось новим: Воiшелк уже давно метався мiж вибором: княжий стiл чи келiя збудованого ним же монастиря. А те, що вiн не вважав за доцiльне посвячувати будь-кого, навiть рiдну сестру, у такi справи, було зрозумiло – не жiноче це дiло.

Скоромний, як завше для Шварна, обiд для Воiшелка виявився занадто неприйнятний, особливо в останнiй тиждень перед Великоднем. Для Шварна, а тим бiльше для Рамуне, така пересторога була зайвою, але вони лише мовчки спостерiгали, як родич задовольняеться рiзною квашениною, яку запасли ще минулого лiта.

У трапезнiй, де зазвичай проходили пишнi учти iз десятками запрошених гостей, вони були лише утрьох. Слуги понаставляли наiдкiв i зникли, щоб не турбувати своею присутнiстю княжу родину.

– Вас обох, безумовно, цiкавить, чому я тут, – почав Воiшелк.

Шварно кивнув.

– Що ж, тодi слухайте. У мене визрiло остаточне рiшення: покинути цей грiшний свiт i присвятити решту свого життя Боговi.

– Невже? – вихопилось у Рамуне, причому сказала вона це рiдною мовою.

– Так, – повторив Воiшелк. – Цього разу – остаточно!

Рамуне ошелешено перезирнулася з чоловiком.

– Але чому, брате? Що тобi у тiм монастирi? – запитала вона.

– Спокiй. Те, чого так бракуе мирянам, – вiдповiв Воiшелк i, обернувшись до Шварна, продовжив: – Ти знаеш, брате, що я нiколи не прагнув того, що змушений був робити проти своеi волi. Пробач, але тiльки твого батька, попри всю його вiдстороненiсть вiд небесного, я поважав i досi поважаю серед усiх свiтських i духовних мужiв.

– Не треба виправдовуватись передi мною, – сказав Шварно. – Я не ображений, що ти не назвав мене. А свого батька я також поважаю. Але що буде з Литвою, брате? Ти про це подумав? Ти ж знаеш, як твоi пiдданi ставляться до мене!

– Знаю. На жаль, моi пiдданi досi живуть iще спогадами про часи мого батька i тими звичаями.

Помiтивши, що Шварно i Рамуне сидять спантеличенi, Воiшелк спробував iх заспокоiти:

– Вiд цього виграють усi. Литвини i русичi опиняться пiд владою единого сильного князя. Пiд твоею рукою, брате! У минулому залишаться тi кривавi роки, коли ми воювали одне з одним. Поляки не посмiють зазiхати на таку силу. Вороги взагалi забудуть, що спокусились на нашi землi. А я, нарештi, зможу сповна вiддатися покликанню душi.

– Ти забув про Лева, – остудив його запал Шварно.

Згадка про перемиського князя примусила усiх трьох задуматись. Кожного з них Лев Данилович мав причини не любити: Шварна – за те, що, помираючи, батько передав йому, а не старшому Леву, корону i все королiвство; Воiшелка – за вбивство Романа. Навiть на Рамуне Лев був ображений. Здавалося б, улюблена дружина брата нiчим не могла дратувати дiвера, але Шварно одружився з коханою жiнкою, а вiн, Лев, подiбним похвалитися не мiг. Дочка угорського короля Бели, Констанцiя, пiсля одруження залишилась католичкою, i це не дивно, адже прикладом для наслiдування для неi були ii сестри – Кунегунда, Маргарита i Йолента, яких уже шанували як святих.

Навiть той факт, що, на вiдмiну вiд сестер, Констанцiя подарувала чоловiковi двох дочок i, головне, спадкоемця, не став на завадi ii мрii: якщо у цьому не вийшло, то хоч в iншому прославиться. Вважаючи свiй подружнiй обов’язок виконаним, Констанцiя повнiстю вiддалася справi побудови храмiв у Перемишлi i Львовi, залежно вiд того, у якому з цих мiст перебував Лев. Усе б воно було нiчого, але храми дружина короля ставила католицькi, що не могло не позначитися на ставленнi мирян до неi, а заодно й до Лева.

Але тут, у Холмi, вiра була не тим, чим передовсiм переймалося княже подружжя, тому мiстяни не мали нiяких причин не любити Шварна. Кожен молився тому боговi, до якого звик iз дитинства. Навiть Воiшелк, ревний прихильник православ’я, розумiв, що пояснювати людям, якi вiками вiрили у силу видовбаного зi стовбура iдола, у чому рiзниця мiж главенством папи i Царгородом, даремно. Русичi поклонялися Зельмановi[3 - Зельман – язичницький бог на Галичинi i Подiллi.], а не якомусь незрозумiлому Спасителю.

– Лев буде незадоволений, – сказав Шварно.

Воiшелк навiть не став заперечувати. Натомiсть вiн лише знизав плечима: мовляв, це вже не моi клопоти i вирiшувати iх не менi.

Зрештою, Воiшелк поспiшив закiнчити обiд, пославшись на те, що ще сьогоднi хоче прибути до свого монастиря, аби останнi днi перед Великоднем (найважливiшi днi!) провести у молитвах.

Вже увечерi, коли надворi шумiла рясна весняна злива, Рамуне зайшла до покоiв чоловiка. Шварно стояв перед вiдчиненим вiкном i споглядав, як внутрiшнiй дворик перетворюеться на водойму.

Рамуне пiдiйшла до Шварна й обережно, щоб не налякати, торкнулася чоловiкового плеча.

– Надумав щось? – поцiкавилася вона.

Шварно вiдповiв не одразу. Вiн дивився, як великi краплi дощу важко падали у калюжi, вкриваючи воду бульбашками.

– Знаеш, чого найбiльше хочу я? Об’еднати русiв i литвинiв, – озвався вiн. – Власне саме через це зголосився правити з твоiм братом. Тепер же, коли Воiшелк вiдрiкся… не знаю…

– Ти боiшся Лева?

– Лев на те й лев, щоб його боялися, – усмiхнувся Шварно. – Але нi, не боюся. Ми ж брати, сини Данила. А вони з дядьком Васильком жили у мирi все життя.

– То, може, запитати поради у дядька? – запропонувала Рамуне.

Шварно вкотре захопився мудрiстю дружини. Вона сказала якраз те, до чого вiн сам дiйшов пiсля довгих роздумiв.

– Люба, я вже думав про це, – зiзнався Шварно. – І гадаю, що це единий вихiд. Ти маеш рацiю: потрiбно провiдати дядька, попросити поради. Зрештою, вiн единий, хто ще мае вплив на Лева. Отож накажи слугам приготувати на завтра коней.

– Чому так спiшно? – здивувалася Рамуне. – Може, пiсля Пасхи?

– Та скiльки там iхати до того Володимира! А якщо у Литвi комусь захочеться дiзнатися, чому Воiшелк не у Новогрудку, а в монастирi? Гаятись нiколи! А повернутися встигну вже у четвер.

Рамуне змушена була погодитися з думками чоловiка. Вона залишила його самого. Шварно Данилович все ще споглядав дощ.




II


Через пiвнiчну браму Львова в’iхав вершник. Цi мiськi ворота (як, зрештою, й iншi три) були як насмiшка над мiстом. Ось i цей вершник вiд побаченого навiть зупинив коня, аби переконатися, що це йому не привидiлося. Себто ворота стояли, але де ж фортечний мур? Мiсто, що розкинулося на березi невеличкоi рiчки, iз дерев’яним замком на горi, стояло незахищене вiд будь-яких ворогiв. Вiдсутнiсть фортечних мурiв можна було пояснити або вiдсутнiстю у правителя коштiв i робочоi сили для iх побудови, аби просто небажанням щось будувати. Може, це покарання свавiльних пiдлеглих? Але нiхто з приiжджих не мiг зрозумiти: навiщо ж тодi отi ворота?

Здивування подорожнього, тим не менше, пояснювалося просто. Не лише Львiв виглядав так дивно. Усi великi мiста Руського королiвства були геть вiдкритi для ворожих орд. Галич, Володимир, Белз не дуже вiдрiзнялися вiд Львова щодо фортифiкацiйних споруд, вiрнiше, повноi iх вiдсутностi. Жителям Львова ще пам’ятний той тяжкий рiк, коли iм самим довелося розбирати дерев’яний фортечний мур стовбур за стовбуром. А монгольськi темники стояли оддалiк i ядуче всмiхалися.

Вiдтодi минуло вiсiм рокiв, але щолiта у мiста Русi прибували монгольськi наглядачi, щоб на власнi очi перевiрити, чи не з’явився на мiсцi розiбраного муру хоч якийсь камiнь, чи не замишляють русичi якоiсь напастi супроти Сараю.

А щоб iще бiльше принизити мiстян, монголи, як на посмiх, дозволили залишити ворота, а вiрнiше, заборонили iх зносити. Так i стояли руськi мiста, вiдкритi для будь-яких зайд, зате в’iхати до мiста можна було крiзь ворота.

Всього цього вершник не знав. Вiн лише на хвильку зупинив коня i продовжив свiй шлях. Копита лунко цокали дерев’яним настилом (не пропадати ж колодам iз мурiв!). Весняне сонце вже перевалило за полудень, але сили добряче припiкати ще не мало. Цю пору – коли веснянi води вже зiйшли, а комарi з болота ще не рояться – мiстяни любили найбiльше.

Поява незнайомця зазвичай пройшла непомiтною для жителiв мiста: вони звикли до подорожнiх, купцiв i усiляких пройдисвiтiв. Цим iх не здивуеш. Напевне, единi, кого зацiкавив вершник, були мiсцевi шибайголови, що уперто супроводжували прибулого. На iхне превелике розчарування, незнайомець навiть не поглянув у iхнiй бiк, вiд чого остаточно перестав iх цiкавити.

На вершнику була досить дорога одiж. Таку носили або бояри, або збагатiлi на продажу заморських товарiв купцi. Щоправда, не могло не кинутися в очi, що одiж уже не нова, запилючена i де-не-де навiть вицвiла вiд сонця. Але й такий одяг був не по кишенi для бiльшостi мiстян.

Усiею своею поставою приiжджий виглядав на русича, лише обличчя мав таке засмагле, що на його тлi темно-русяве волосся здавалося свiтлим.

До сiдла коня ззаду були прив’язанi двi невеликi торби. Помацати iх вмiст нi в кого не виникло бажання: коротка сарацинська шабля при поясi вершника виразно вiдганяла будь-яке зазiхання на чужу власнiсть.

Та, видно з усього, вершник був уперше у Львовi i без сторонньоi допомоги обiйтися не мiг. Тому звернувся до хлопчакiв, що трапилися на шляху.

– Гей, хто менi пiдкаже, де я можу зупинитися на кiлька днiв?

Наперед чомусь вийшов найменший.

– Знаеш, де можна зупинитися? – скептично поглянув на малого вершник.

– Знаю. Мiй батько приймае подорожнiх, – шморгнув носом хлопець. – І зовсiм недорого, – додав малий iз знанням справи.

Чоловiк усмiхнувся.

– Що ж, показуй дорогу. Далеко звiдси?

– Та нi! – махнув той рукою. – Он, де церква.

Босоногий хлопець хутко побiг мощеною вулицею. Вершник смикнув за повiддя, i кiнь слухняно потюпачив дорогою.

Заiжджий двiр дiйсно примостився при церквi Іоанна Хрестителя – единоi поки що кам’яноi споруди бiля замку. Туди було не так i близько, як твердив юний супровiдник. Зрештою, невдовзi подорожнiй зрозумiв причину: дорогою вiн зауважив ще один заiжджий двiр, а при воротах – сердитого господаря. Подорожнiй усмiхнувся у вуса: малий далеко пiде, але не у вiйськовiй справi.

Вершник попрямував за хлопцем у широку браму й опинився на просторому дворищi, де в оточеннi галасливого птаства стояв лiтнiй чоловiк у домотканiй сорочцi, пiдперезанiй червоним шнуром. На ногах у нього були хоч i пiдтоптанi, але все ж таки чоботи, а не простi личаки, як у всiх. Господар повагом оглянув приiжджого.

– Маю честь говорити з господарем? – запитав прибулий, не злiзаючи з коня.

– Саме так, – кивнув той.

– Твiй синок сказав, що тут приймають на постiй, притому – недорого.

Господар хитро зиркнув на хлопця.

– Що ж, якщо вiн так сказав, то суща правда. Шановний гiсть не знайде кращого мiсця, анiж у мене. Тобто е ще десь, але не за такi грошi.

– Гаразд! – махнув рукою подорожнiй i спiшився.

Господар усмiхнувся, цей незнайомець таки залишиться у нього.

– Що передовсiм хочете? – запитав господар.

– Кiмнату, харч i догляд за конем, – повiдомив незнайомець, знiмаючи торби. – Правда, я не знаю, на скiльки тут затримаюсь. Менi ще потрiбно дещо з’ясувати.

– О, i тут вам поталанило! Я знаю все про всiх в окрузi!

– І навiть те, що було давнiше?

– Ось уже десять зим, як я живу тут, – повiдомив господар i, обернувшись до хати, голосно покликав: – Любославе!

Із хати хутко вибiг пiдлiток.

– Чого стовбичиш? Вiдведи коня до стайнi.

Любослав миттю пiдбiг до приiжджого, взяв коня за вуздечку.

– І не забудь покласти свiжоi трави! Ма5ле! – продовжував розпоряджатися батько. – Скажи неньцi, щоб приготувала кiмнату i щось подала до столу.

Хлопцi виконували, судячи з усього, звичну iм роботу. Батько хотiв було взяти у подорожнього торби, але той владним жестом вiдсторонив його i закинув клунки собi на плече.

– Як тебе зовуть? – запитав подорожнiй.

– Стоян. Стоян Лiсник.

– Чому Лiсник?

– Бо мiй батько прибув сюди з лiсу, вiн побудував багато домiв у градi. А тебе як на ймення?

– Тугар.

Бiльше нiчого господар не дiзнався. Не вдалося виказати свою гостиннiсть i господинi: Тугар, зайшовши до вiдведеного йому помешкання, впав на лiжко i прокинувся лише пiд обiд наступного дня. Коли вiн з’явився у свiтлицi, де зазвичай обiдала родина, його зустрiв Стоян.

– Зараз жiнка принесе попоiсти, – сказав вiн.

Господар бачив, що пожилець уже не такий стомлений, як напередоднi. Любитель потеревенити, Стоян вирiшив скористатися нагодою.

– Ти не проти, коли я тут присусiджуся? – запитав вiн.

– Чого ж, сiдай, – вiдповiв Тугар.

Йому самому не терпiлося дiзнатися мiсцевi новини.

Принесли досить простi наiдки. Випереджаючи можливе запитання, господар щось пробурмотiв про обмеження перед Великоднем i поборами, якi вiн мае заплатити, коли хтось довiдаеться.

– Особистий наказ короля, – стишено закiнчив Стоян. – А усе це нашепотiла йому Констанцiя.

– Король тут? – здивувався Тугар.

– Усю зиму перебував у замку. Нелюбий йому Перемишль, а у Холм його не пускають.

– Одначе дивно.

– Що саме?

– Дивно те, що не Лева Данило назвав своiм наступником. Я бував скрiзь по свiтах. Усюди наступником стае первородний син.

– Тут такого немае, – мовив Стоян. – Добре, хоч Лев спокiйно сприйняв верховенство молодшого брата. В усякому разi, привселюдно. Але вiд часу смертi Данила зi Шварном не зустрiчався. Так ти ж i сам маеш знати. Про це всi говорять.

– Та в тому-то й справа, що не знаю, – спантеличив господаря Тугар. – Десять останнiх рокiв я був далеко вiд Русi.

Стоян якось по-новому поглянув на постояльця.

– Тож-бо дивлюся, що шкiра у тебе аж занадто засмагла, – сказав вiн.

– Я багато рокiв провiв у Палестинi, – повiдомив Тугар.

Звiстка, яку сповiстив приiжджий, себто згадка про Палестину, не справила нiякого враження на господаря. Вiн хоч i чув, що така держава iснуе, але вона десь далеко. Але i Белз далеко. І там, i там Стоян Лiсник не бував, тож яка рiзниця?

– У тамтешнiх землях учив людей наш Спаситель, – уточнив Тугар.

Стоян кивнув. Вiн збагнув, що можна особливо не слiдкувати за своiми словами: необiзнаний у мiсцевих справах Тугар сприйме все, що скажуть.

– А що ж Констанцiя? – нагадав той.

– Вона яра католичка, – мовив Стоян. – Я нiчого проти неi не маю. Кожен – молися кому хочеш. Тiльки навiщо ж примушувати? Ось побудувала вона церкву Хрестителя. То навiщо вiддавати ii домiнiканцям? Яке iм дiло до нашого граду?

– Ти кажеш, храм перед майданом належить ордену домiнiканцiв?

– А чому це тебе дивуе?

– Свого часу я стикався з монахами-домiнiканцями. Навiть жив серед них.

– То, може, ти монах? – запитав Стоян.

Тугар усмiхнувся.

– Нi. Мене не взяли. Але дещо про них я знаю.

– Авжеж, домiнiканцi, – продовжив Стоян. – Комусь це подобаеться, комусь нi, але поки що у градi Лева немае нашоi церкви. Ми маемо або йти на поклiн до домiнiканцiв, або нiкуди не йти.

– І що ж ти вирiшив?

– Пiду. Менi ж тут жити, а подейкують, що король хоче зробити свое мiсто столицею.

– Столицею чого?

Стоян пильно подивився на Тугара.

– Слушне запитання, але Лев умiе чекати, – вiдповiв господар.

Тугар подивувався такiй обiзнаностi господаря, але вирiшив не розпитувати далi. Стоян вiдчув, що, здаеться, наговорив зайвого. Тож запитав:

– А в якiй справi ти прибув? Може, я чимось допоможу?

– А, це… – Тугар вiдмахнувся. – Шукаю свого брата.

– Саме тут, у Львовi?

– Менi сказали, що саме сюди вони попрямували.

– Вони?

– Моi брат i сестра. Вона, щоправда, не рiдна нам, але ми вважали своею.

– А як звали брата i сестру?

– Неждан i Злата, – сказав Тугар.

– Давно це було?

– Дев’ять, може, десять рокiв тому…

Стоян прихилився спиною до стiни, згадуючи.

– Тож скiльки iм тодi було рокiв?

– Братовi – не бiльше сiмнадцяти, Златi – десь пiд двадцять.

Подумавши трохи, Стоян похитав головою.

– Хтозна… Ти кажеш, минуло десять лiт?

– Я точно не знаю. Десять, дев’ять, вiсiм… Ми розсталися десять рокiв тому. Я iх залишив у Луковому разом iз матiр’ю. Коли повернувся, мати вже померла, а вони двое десь виiхали. Люди сказали, що наче сюди.

– Саме вiсiм рокiв тому Львiв заполонили, з одного боку, люди, що тiкали вiд орд Буругдая, а з iншого – самi орди. Саме тодi князь Данило змушений був розiбрати мiськi мури в усiх своiх мiстах. Тiльки Холм Бурундай дозволив не чiпати. Тодi багато було людей. Щоб розiбрати мури (а зробити це треба було швидко), князь зiгнав людей з усiх усюд. Багато хто залишилися тут. Але я не пам’ятаю, щоб серед городян когось так звали, – знизав плечима Стоян. – Хоча, стривай…

Вiн гукнув жiнку. Вона з’явилася перед чоловiками, сердита на те, що знову доведеться поратися коло столу, а це у такий день грiх, треба постувати. Але Стоян запитав ii про iнше.

– Як iх звали? – пiдiйшла ближче Цвiтава.

– Неждан i Злата, – повiдомив Тугар.

– Щось пригадуеться… Саме тодi, давнiше, я пам’ятаю двох молодят, що назвалися братом i сестрою. Брата не пригадую, а от сестра… Вона мала золотаве волосся? – раптом запитала Цвiтава.

Тугар подався наперед. Стоян скептично зиркнув на жiнку.

– До чого тут це? – засумнiвався вiн.

– Золото в iменi, золото у волоссi, – таемниче мовила Цвiтава. А Тугар подивився на господиню з надiею.

Вона лише ствердно кивнула головою.

– Що з ними сталося? – скинувся Тугар.

– Цього не можу сказати. Дехто з людей залишився тут, але не вони. Іншi повернулися домiв.

– Не вони…

– А когось князь вiдправив на сторожу границь, – додала Цвiтава. – Але…

– Що?..

– Але менi пригадуеться, що з нею, здаеться, була мала дитина…




III


Мстислав тривожно подивився на брата – таким розлюченим Лева вiн не бачив давно. Та що там давно – навiть у той день, коли Свiтозар повiдомив iм обом про смерть iхнього брата Романа, Лев не виглядав таким. Образа на вчинок колишнього друга, нерозумiння цього вчинку, зрештою, ненависть i бажання негайно помститися – було, але такоi лютi… Нинi князь Лев нагадував розлюченого лева, здатного на все.

Мстислав дивився на брата, чекаючи вiд нього якоiсь неприборканоi витiвки, але той натомiсть пiдiйшов до вiкна i довго стояв перед ним, вдивляючись туди, де за густими непрохiдними лiсами лежала столиця Русi – Холм, де за нього вирiшили його долю.

– Леве? – обережно покликав Мстислав.

Лев не обертаючись промовив:

– Погану звiстку принiс ти менi, брате! Ох, погану…

– Мене попрохав дядько, – спробував виправдатися Мстислав, але Лев перебив його:

– Ну тому твоеi вини немае, брате. Запросили – ти приiхав; попросили приiхати сюди – також.

Лев обернувся до Мстислава.

– Знаеш, що образило найбiльше? – запитав вiн. – Те, що у Володимир Шварно запросив тебе, а мене не захотiв.

– Вiн боявся твого гнiву, – вiдповiв Мстислав.

– А теперiшнiй гнiв його не лякае? Так, я був би невдоволений тим, що вбивця нашого брата вiддав всю владу над литвинами Шварну. Я вважав i надалi вважаю, що ми не маемо лiзти у справи нащадкiв Мiндовга. Але ж можна було просто повiдомити мене? А так зiбралися родичi, отримали благословення вiд старiйшини, i на тому й квит. Правда, ще послали найменшого до старшого. Нiчого не скажеш, гарно Великдень почався!

Мстислав перечекав цей словесний потiк брата, потiм обережно запитав:

– І що ти робитимеш?

Лев iронiчно подивився на нього. Безумовно, саме за вiдповiддю на це питання i вiдправив Василько наймолодшого племiнника до Львова.

– Що робитиму? А давай пройдемося мiстом! – несподiвано запропонував вiн.

– Навiщо? – здивувався Мстислав.

– Покажу тобi, що хочу зробити тут.

– Брате, ти мене дивуеш. Пробач, але у тебе майже вiдiбрали королiвство, а ти ведеш мене у мiсто, щоб показати, якi церкви збираешся побудувати?

– Саме так! Пiшли, не пошкодуеш.

Мстиславу нiчого не лишалося, як погодитися на дивну пропозицiю брата. Вони тихенько звивистою стежиною спустилися у мiсто. Дорогою Мстислав уважно поглядав на мiсто, що розкинулось бiля пiвденного пiднiжжя гори. Саме мiсто роздiлилося на три нерiвнi частини. Одна займала гору, з якоi саме спускався Мстислав з Левом, iз замком на самiй вершинi i дитинцем бiля ii пiднiжжя; тут жив сам князь iз челяддю. Друга частина займала значно бiльшу площу i тулилася до гори, ближче до дитинця. Власне це й було мiсто. Люди тут жили ще до того, як батько братiв, князь Данило, вирiшив побудувати замок. Мстислав вiдзначив, що й будинки тут багатшi, й не туляться один до одного, i кам’яна церква посерединi. Далi вiд гори, понад рiчкою, розкинулося трете поселення. Колись Лев розповiдав, що батько дозволив людям, котрi розбирали за наказом монголiв мiськi мури, залишитися у Львовi, видiливши для них заболочену мiсцину на пiвднi. Лише вiсiм рокiв минуло вiдтодi, а мiсто розрослося i вже не вмiщалося у вiдведенiй площi.

Мстислав здивувався, помiтивши, що прямують вони саме туди. Вiн вирiшив наразi не запитувати, залишивши питання на потiм, коли вони повернуться у замок. Тим часом люди, якi зустрiчалися iм дорогою, впiзнавали Лева, вiтали його, щоправда, по-рiзному: дехто звичайним поклоном, смерди – до землi, але нiхто не дивувався iз несподiваноi появи князя у самому мiстi. Схоже, Лев бував тут часто.

– Куди ти ведеш мене? – запитав Мстислав.

– Уже привiв, – вiдповiв Лев, зупинившись на березi рiчки Полтви.

Очерет, яким густо поросли береги рiчки, злегка гойдався вiд течii.

– Дивись, брате, ось тут я закладу за5мок, – урочисто повiдомив Лев.

Мстислав недовiрливо подивився на брата, потiм на вогку землю, затим обернувся на гору i лише тодi запитав:

– Чому саме тут? І чим тобi теперiшнiй не догодив?

– Ти добре почуваешся у мене? – поцiкавився Лев.

Молодший брат невизначено нахилив голову.

– А чому?

– Ти не образишся? – поцiкавився Мстислав, зовсiм так, як колись робив у дитинствi.

– Та кажи-бо!

– Ти вибач, але це постiйне завивання вiтру за стiною терпiти несила, – зiзнався князь луцький.

– І не тiльки тобi, – хутко пiдхопив його слова Лев. – Констанцiя ось узагалi у Перемишль переiхала, каже, що у неi голова болить вiд тутешнiх вiтрiв. А коли я остаточно переберуся сюди, нижнiй замок буде дуже доречним.

– Чому саме сюди?

– Львiв знаходиться в центрi нашоi землi, а це багато чого варте.

Мстислав, котрому вже набридло слухати подiбнi натяки, пiдiйшов до Лева впритул i прямо запитав:

– Брате, давай поговоримо вiдверто. Я розумiю твiй стан i подiляю твою стурбованiсть. Для мене ти завжди був взiрцем. Що ти робитимеш пiсля того, що дiзнався?

– Що ж, давай вiдверто, – згодився Лев. – Але не тiльки я, але й ти.

– Тобто?

– Кому потрiбна моя вiдповiдь? Шварновi чи дядьковi? Хто тебе прислав?

– Мене прислав Василько, але ти розумiеш, що брат твою вiдповiдь знатиме.

– Це я розумiю.

– Добре, що розумiеш. Твоi дii? Твiй стан я знаю i, повторюся, подiляю. Але дii – це iнше.

– Ти хочеш знати, чи не виступлю я проти Шварна? Можеш заспокоiти його: я пам’ятаю останнi слова батька. Сподiваюся, ти iх теж пам’ятаеш.

Нi, Мстислав не забув слова, якi на смертному одрi батько сказав iм трьом. Це сталося п’ять рокiв тому, i цей 6772 рiк вiд сотворiння свiту воiстину став визначальним. На весiллi власного сина вбили литовського князя Мiндовга разом з двома синами, залишивши наречену невтiшною вдовою; уже пiзнiше у Холм дiйшла чутка, що у далекому Хулагуiдi полiг темник Бурундай – суще прокляття Русi; повертаючись додому вiд нового хана Берке[4 - Берке (бл. 1205–1266) – п’ятий правитель Золотоi Орди.], у якомусь забутому селi помер володимирський князь Олександр Ярославич[5 - Олександр Ярославич (бл. 1220–1263) – Олександр Невський.]; не без допомоги того ж Берке помер брат Олександра Андрiй – единий князь на сходi, кому у Холмi довiряли; а на руках трьох синiв помирав зовсiм незрячий король. Той удар, отриманий ним двадцять п’ять рокiв тому у битвi пiд Дорогочином, на старостi дав про себе знати. Данило став бачити щораз менше, а пiсля того як особисто вiддав розпорядження зруйнувати укрiплення, ослiп остаточно. Останнi слова батько сказав синам уже пiсля того, як назвав Шварна своiм наступником. Данило не зажадав вiд синiв клятви, не чекав вiд них обiцянки поважати один одного, просто говорив i просив прощення за невдалу спробу визволитися вiд опiки Сараю.

– Важко менi, сини, залишати вас самих, – говорив батько. – Дуже важко. Нiкого у нас немае. Лише ми. Для Сараю ми стали такими ж данниками, як iншi землi, Рим нас зрадив, Бела i Болеслав вiд нас вiдвернулися. Щоб узагалi не залишитися самотнiми, нам i потрiбна Литва. Це я кажу до тебе, Леве, щоб ти мене зрозумiв, чому не тебе, а Шварна я звеличив. Не тебе, а твого брата Воiшелк назвав своiм спiвправителем. Для процвiтання землi Руськоi потрiбно, щоб саме Шварно став королем. Але мир на землi буде лише тодi, коли мир буде помiж вас, сини моi. Вiйна мiж вами – це смерть нашоi землi. Пам’ятайте про це!

– Я не забув, що говорив батько, – сказав Мстислав. – Але вiн звертався передовсiм до тебе. Я ж нiколи не претендував на верховенство. Вважай, я, брате, як Василько бiля Данила. Я пiдтримаю будь-кого з вас, але не виступлю нi проти кого.

– Через те й прислав тебе дядько сюди, – згодився Лев. – Можеш смiливо передати йому, що мене нiщо iнше так не турбуе, як прагнення побудувати ось на цьому мiсцi замок.

– А як до цього поставляться монголи?

– Мангу[6 - Менгу-Тимур – онук Батия, хан Золотоi Орди з 1266 року.], може, вже й забув, що вимагав вiд нас Берке. Зрештою, не мiсто я оточу муром. Лише свiй замок. Щось не сподобаеться Сараю – знесу. Та й не буде хан через таку дрiбницю починати новий похiд. У нього своiх клопотiв вистачае.

Мстислав укотре здивувався обiзнаностi старшого брата й здатностi наперед передбачати своi дii i не забарився похвалити Лева.

– Дрiбницi, – вiдмахнувся той. – Ми не единi, хто не дае iм спокiйно спати у Сараi. Ну, хiба що Переславль-Залеський, там, де наш Кирило осiв, не турбуе Мангу. Але iншi не такi поступливi! Тож не переживаю. В разi чого – вiдбудуся чимось. Ось Тустань стоiть – i нiчого Сарай зробити не може.

Брати ще деякий час поговорили, Лев детально розповiв, що хоче конкретно побудувати у замку. Коли у домiнiканцiв задзвонили до вiдправи, Лев, наче згадавши, сказав:

– І церкви також побудую.

– Якi саме? – запитав Мстислав.

– Нашi. Домiнiканцiв уже Констанцiя запросила. Та й ненадiйним союзником виявився Рим. Надто вже часто папи змiнюються!

Тут Мстислав цiлком був згоден iз братом. Вiдтодi як помер папа Інокентiй, який хотiв використати Данила для своiх планiв (як i Данило його), на римському престолi змiнилося три папи, й жоден з них не продовжив справи попередника. Щоправда, причини були рiзнi: якщо Александр IV не бачив у затii Інокентiя перспективи, то наступнi два просто не могли нiчого зробити. Вони навiть не правили з Риму.

Усе це Даниловичi знали вiд численних католицьких орденiв тут, у Русi, й у сусiднiй Польщi, куди заходили то з набiгами, то з миром.

– Наразi хочу побудувати двi церкви: тут й у верхньому мiстi, – вiв далi Лев. – І також кам’янi. Завдяки ярлику, що його випросив митрополит Кирило, проблем не матиму.

– А ти не боiшся, що проблеми виникнуть з iншого боку? – запитав Мстислав.

– Наприклад?

– Ти завжди ходиш мiстом без охорони? Я розумiю, люди тебе люблять, але можуть з’явитися i недруги!

– По-перше, я iще й сам можу за себе постояти, – вiдповiв Лев. – По-друге, охорона все ж нас пильнуе, хоч ii i не видно. А по-трете, якщо ти маеш на увазi того невiдомого, що «пасе» нас iз самого замку, то не переймайся. Охорона зараз приведе його сюди.

Здивований Мстислав побачив, як Лев плеснув у долонi, й майже одразу з-за дерев два дружинники привели попiд руки засмаглого чоловiка. Затриманий не робив нiяких зайвих рухiв i навiть не опирався. Лев лише злегка пiдняв руку, й охоронцi зникли.

– Не варто недооцiнювати мою дружину, – повчально мовив князь.

Тугар (а це був вiн) вiдповiв:

– Повiр, князю, я не мав нiякого намiру завдати тобi шкоди.

– Тодi чому ж ти стежив за мною?

– Хотiв зустрiтися.

– Ось ми й зустрiлися. Говори. Але попереджаю: ти перервав нашу розмову. Сподiваюся, твоя чолобитна варта цього. Хто ти?

– Мое iм’я, князю, тобi нiчого не скаже. Мене звати Тугар.

Це iм’я справдi нiчого не говорило княжим братам.

– Але його мае знати воевода Свiтозар, – продовжив Тугар.

Почувши це, Лев переглянувся з Мстиславом. Цей невiдомий переслiдувач йому не сподобався. Принаймнi тим, що знав таке, про що знати не повинен.

– Звiдки Свiтозар знае про тебе? – недовiрливо запитав Лев.

– Боюся, ти не зрозумiв мене, князю. Воевода не знае про мене. Вiн повинен знати мое iм’я.

– Нiчого не розумiю, – зiзнався князь. – Ти з ним бачився?

– Так, але це було дванадцять рокiв тому, коли я ще був пiдлiтком.

– Далi?

– Я шукаю свого брата Неждана.

– Я маю його знати? – здивувався Лев.

– Нi. Звiсно, нi. Але я дiзнався, що тут, у Львовi, його забрав iз собою Свiтозар, коли вiдбував за твоiм наказом.

Брати знову перезирнулися.

– І ти хочеш знати, куди я вiдправив Свiтозара?

– Так, князю! Знаю, що там я знайду i брата.

– Чому ви загубилися? Я так розумiю, що й тобi дванадцять рокiв тому було не набагато бiльше, – засумнiвався Мстислав, який досi лише мовчав.

– П’ятнадцять, – повiдомив Тугар. – Я змушений був залишити рiдний дiм.

– Де?

– Далеко звiдси на пiвночi. У Луковому.

Назва села здалася братам знайомою, але пригадати, де про нього чули, вони не могли. Лев уже хотiв поставити Тугаровi ще запитання, але Мстислав випередив його.

– Соломоничi! – вигукнув вiн.

І тут старший брат згадав подii справдi дванадцятирiчноi давнини, на якi всi покладали неабиякi, але вже не справдженi надii.

– Тобi щось вiдомо про тамплiерiв? – запитав вiн.

– Саме з ними я й залишив село, – вiдповiв Тугар.

– Сам звiдки?

– З Палестини.

Лев замислився.

– Вважай, що ти нас зацiкавив. Давно у мiстi? – запитав вiн.

– П’ятий день. Зупинився у Лiсника Стояна.

Лев широко усмiхнувся.

– Не найдешевший варiант, – зазначив вiн.

– Та я вже наступного дня зрозумiв, але, чесно кажучи, можу собi це дозволити, та й оповiдач зi Стояна чудовий. Саме вiд нього я й дiзнався про Свiтозара, – сказав Тугар.

– Пiдеш iз нами. Можливо, я тобi чимось допоможу. Але й ти розповiси нам усе, що мене цiкавить, – мовив Лев i, обернувшись до Мстислава, додав: – А ти ще не хотiв пiти зi мною у мiсто!

Звичайно, пiднiмалися на гору значно довше, нiж спускалися, але нiхто не нарiкав, лише Мстислав подумки згодився з планами брата побудувати замок отут, при болотi.




IV


Минуле, яке колись обiцяло великi вигоди багатьом, зокрема i братам Даниловичам, i яке забулося за пiзнiшими, бiльш важливими подiями, знову увiйшло в iхне життя, нагадало про себе, примусило зупинитися, озирнутися назад. І Лев, i Мстислав пам’ятали той час, коли соломоничi виявилися чи не единими воiнами, котрi були з iхнiм батьком до кiнця. Вони раптово, якимось побитом з’явилися на Русi i так само несподiвано зникли. Здавалося, безслiдно. Виявилося, що нi, й пiдтвердженням цього був цей чоловiк, який, неначе тi незвичайнi лицарi, виник нiзвiдки.

Послухати Тугара брати вирiшили у невеликiй, скромно обставленiй свiтлицi на другому поверсi дитинця. Крiм крiсел для князiв i лави для Тугара, у покоi не було iнших меблiв, а подарований одним з пiлiгримiв до Святоi Землi о5браз – единою прикрасою на стiнi. Лев любив цю кiмнату – тут йому найкраще думалося. Використовував вiн ii i тодi, коли, як ось тепер, виникала потреба поговорити без зайвих вух. Хоч Лев не сумнiвався, що когось зацiкавила би розповiдь про подii десятирiчноi давнини, але вирiшив дотриматися своеi звички.

Природно, Лева передовсiм цiкавив той перiод, коли Едуард Бомон – единий тамплiер, що залишився на руських землях, – вирушив до свого замку у Луковому. Перед тим вiн, виконуючи наказ командора Роже де Обера i воеводи Свiтозара, постав перед королем Данилом. Той не здивувався нi тому, що тамплiери полишили його володiння, нi вiдмовою нового папи пiдтримати його проти монголiв.

Пiсля цiеi зустрiчi король Данило дозволив Бомону повернутися в Лукове.

– Едуард Бомон виконав обiцянку, яку дав Гiйому де Пардо, – говорив Тугар. – Вiн цiлий рiк жив у замку, неначе повторюючи долю брата де Фруа. За цей рiк вiн навчив мене багато чого i коли збагнув, що кожним своiм днем перебування поруч iз жiнкою вiддаляеться вiд ордену, вирiшив покинути Лукове.

– А ти? – запитав Лев.

– А я на той час уже був готовий стати його зброеносцем. Полишивши сестру i матiр на Неждана, я рушив з Бомоном на пiвдень.

– А далi?

– На той час християнське воiнство звiдусiль стiкалося в Акру. Вона була единим мiстом у Палестинi, де ще жеврiла справжня вiра. Бажання вiдстояти мiсто переважило ту ворожiсть, що вже давно панувала мiж окремими орденами. Ми прибули в Акру на кораблi, що привiз туди госпiтальерiв. Ледве зiйшовши на берег, Бомон одразу ж попрямував у квартал, де, за його даними, мав перебувати капiтул ордену. Появу Едуарда, котрого вже й не сподiвалися побачити брати, зустрiли захоплено. Бiльше року минуло вiдтодi, коли вони розлучилися бiля Бакоти. Дивовижно, але серед ворожого оточення сарацинiв i мамлюкiв нiхто з братiв не загинув. Смерть достойного де Пардо була единим прикрим винятком.

Нас прийняли як тих, хто повернувся iз далекого походу. Брат Едуард одразу ж розповiв про своi справи. Я ж став, якщо можна так сказати, слугою, адже навiть зброеносцем у лицаря я бути не мiг. Брати суворо дотримувалися статуту, який не допускав у своi ряди людей неблагородноi кровi, а тим бiльше – русича. Що було допустиме тут, виявилося неприпустимим на Святiй Землi. Отож запропонували стати слугою в Едуарда. Зрештою, я був не проти. Усе, здавалося б, йшло добре: щоденнi молитви, робота, варта на стiнах мiста. І все б так i тривало, але Едуард Бомон не захотiв жити з тим почуттям провини, яке навалилося на нього за минулий рiк. І вiн попросився на капiтул.

Сказавши це, Тугар замовк. Було видно, що йому важко про це говорити. Коли мовчанка затяглася i Лев уже хотiв нагадати йому, що негоже примушувати князiв чекати, оповiдач продовжив:

– Я не знаю, що сталося на капiтулi. Для непосвячених це недосяжно. Це як сповiдь, але, на вiдмiну вiд Божоi, там не прощають. Там – карають. Капiтул вирiшив, що своiми вчинками Бомон заплямував орден, отож мае залишити його i шукати спасiння своеi душi у бiльш суворому орденi. Себто йшлося про орден цистерцiанцiв. Невдовзi Едуард вирушив до Францii у монастир Ла-Ферте. Вiдтодi я його не бачив. А я залишився з де Обером. Пiсля цього знаменного капiтулу вiн зi своiми лицарями вирушив на пiвнiч Палестини в мiсто Сафет. А рiк тому пiд стiнами фортецi з’явилися вiйська султана Бейбарса. Мамлюки декiлька разiв намагалися взяти мiсто штурмом, але ми успiшно захищалися. Тодi Бейбарс пообiцяв зберегти життя всiм тутешнiм мешканцям. Наш гарнiзон покинули мiстяни. В кiнцi липня лицарi почали переговори iз султаном. Вiн пообiцяв зберегти життя всiм, якщо мiсто вiдчинить перед ним ворота. Тамплiери згодилися, але султан наказав усiх обезголовити. На той час у загонi де Обера залишилося п’ятеро. В останнi митi життя вони пошкодували, що iм не судилося загинути в бою, а марно понадiялися на шляхетнiсть завойовникiв.

Тугар знову замовк.

– А я не був тамплiером, i мене минула ця кара. Бiльше нiщо не тримало мене на тiй землi. Я вирiшив повернутися додому, адже тут залишилися мати i брат, – завершив свою розповiдь Тугар.

Почувши це, брати Лев i Мстислав сидiли в роздумах. У них не було неприязнi до тамплiерiв. Навпаки, вони були вдячнi iм за те, що у тяжку годину лицарi кинулись у бiй i своею затятiстю схилили перемогу на бiк русичiв. Обидва брати – i Лев, i Мстислав – змогли поцiнувати вiдвагу i майстернiсть тамплiерiв, коли одному бiля Бакоти, iншому – пiд Звягелем довелося стати до герцю з ворогом. Почуте приголомшило iх, хоч обое не раз дивилися у вiчi смертi, та й самим доводилося вбивати.

– Будь-яка орда – монгольська чи сарацинська – не заслуговуе довiр’я, – мовив Лев. – Нашi брати довiрилися iй – i загинули! Але хоч вони i не померли з мечем у руках, iхня смерть була стражденною. А Спаситель наш також страждав. Нехай Вiн прийме iхнi душi…

Лев побожно перехрестився.

– А що з твоiми родичами? – запитав перегодом.

– Мати Предслава померла майже одразу пiсля мого вiд’iзду, – сказав Тугар. – Брат iз сестрою кудись виiхали. Нiхто точно не мiг менi сповiстити, куди саме, але менi все ж таки вдалося з’ясувати, що рушили вони начебто сюди, у Львiв. Мiй господар Стоян дiзнався, що iх обох забрав iз собою Свiтозар, твiй воевода. Отож, князю, я й насмiлився пiдiйти до тебе, але твоя дружина мене зловила.

Лев значуще подивився на Мстислава, а до Тугара мовив:

– Я не знаю твого брата i не знаю, чи вiн зi Свiтозаром. Та й воевода далеко звiдси. Але я все ж таки можу тобi допомогти.

– Дякую, князю! – схилив голову Тугар.

– Ти говорив, що десять рокiв був серед соломоничiв, а вони, ми переконалися, чудовi воiни. Сподiваюся, ти також.

– Я багато чого навчився у лицарiв Храму, але куди менi до iхньоi майстерностi!

– Такi воiни менi потрiбнi. А там, дивись, iз Свiтозаром якось здибаешся.

Тугар пiдвiвся з лави i шанобливо схилив голову:

– Наказуй, князю!

– Почекай кiлька днiв. Нехай Стоян ще збагатиться на декiлька зайвих гривень. Іди! Я знаю, де тебе знайти.

Коли Тугар пiшов, Мстислав, який за всю розмову не зронив i слова, замислено сказав:

– Вони менi дуже допомогли. Якби не де Пардо, я застряг би пiд Звягелем надовго. А так один штурм – i мiсто було захоплене.

– Та й пiд Бакотою всi билися, як леви, – пiдтвердив брат. – Напевне, така доля воiна – щасливо врятуватися десь, щоб безглуздо загинути в iншому мiсцi. Одне радуе, що Едуард, наш побiчний родич, живий.

– А Тугар? – запитав Мстислав. – Ти щодо нього маеш якiсь плани?

– Кажу ж, такi воiни менi потрiбнi. А у де Пардо поганих не було.

– Навiщо тобi такi воiни? Щоб iти на Литву, достатньо й озброених, iз смердiв.

Мстислав зачепив болючу для Лева тему, але той промовчав.

– Не для цього, – нарештi сказав вiн. – Тугара я кудись вiдправлю. Наприклад, до того ж Свiтозара.

– Чого вiн i добиваеться.

– Менi потрiбнi такi люди, – повторив Лев. – Щоправда, Тугар може виявитися звичайним хвальком, тому не завадить його випробувати. Хоч я не думаю, що вiн насмiлиться мене ошукати. Собi ж вийде дорожче.

Мстислав затримався у Львовi ще на три днi. Прощаючись, Лев заспокоiв його:

– Передай дядьковi, щоб не тривожився. Я не пiднiму меча на брата. Хоч Шварно i не бажае розкривати менi своi плани, я не заважатиму йому. А якщо i побачить моiх воiв на землi литвинiв, то нехай знае: туди я пiшов не з власноi волi, а пiд тиском монголiв. Але, Мстиславе, хочу, щоб ти переказав Васильковi: нехай вiн не радiе з успiхiв Шварна. Литвини ще не забули нi походiв нашого батька, нi моiх з монголами. Не думаю, аби щось iз того вийшло. Передай йому.

Мстислав покинув Львiв iз почуттям виконаного обов’язку. Вiн домiгся того, заради чого й вiдправив Василько його до Лева. Братовбивчоi вiйни не буде.

Лев не все розповiв братовi. Вiн не був впевнений, чи не проговориться Мстислав дядьковi, то вирiшив не ризикувати. Правда, Лев дещо привiдкрив завiсу, повiдомивши, що вiдправить Тугара до Свiтозара, але нi де перебувае воевода, нi навiщо насправдi потрiбен Тугар – не розповiв.

Поки що невтаемниченi про це знати не мали.




V


Тiеi весни надто багато гостей запрагли вiдвiдати княже мiсто Лева. Не встигла осiсти пилюка з-пiд копит коня Мстислава Даниловича, як Леву доповiли, що у мiстi з’явилися сарацинськi купцi. Багато начувшись про обiзнанiсть арабiв, князь забажав зустрiтися з ними. Яким же був подив Лева, коли виявилося, що й купцi бажають цiеi зустрiчi!

Хоча Львiв важко було чимось здивувати. Протягом своеi не такоi вже й довгоi iсторii крiзь мiськi ворота у мiсто потрапляли i гебреi, i вiрмени, й монголи (щоправда, останнiх важко назвати купцями), але сарацинiв тут iще не було. Городяни, звичайно, чули про них вiд тих же гебреiв, але, по-перше, оповiдачiв важко було запiдозрити хоча б у натяку на симпатii до них, а по-друге, цi оповiдi дуже нагадували мiсцевi байки. Та й вiдомостi, отриманi вiд тамплiерiв, також не сприяли позитивному ставленню до прибулих.

Багато городян висипали на вулицi подивитися на диковинних людей, вiд голови до п’ят закутаних у теплий одяг, що звиклим до холоду русичам здавалося принаймнi дивним, а дехто – i з бажанням побачити чудернацьких тварин з горбом на спинi, якi дуже сильно плюються. На превелике розчарування городян, очiкуваних верблюдiв сарацини не мали, приiхали верхи на звичайних конях, щоправда, на вiдмiну вiд мiсцевих, довгоногих.

Купцi поселилися у того ж таки Стояна, чим викликали неприховану заздрiсть iнших. Десяток купцiв з кiньми обiцяли суттевий прибуток господаревi двору. Опiвднi у четвер приiжджi розвантажували товар, у п’ятницю навiть не покидали двору i лише в суботу попросилися на прийом до князя. Коли Лев побачив сарацина, то був щиро здивований. Перед ним стояв ще молодий чоловiк iз чорним, аж вороним, волоссям i невеликою борiдкою. На щоках волосся було поголене, лише з бокiв борода створювала вузьку смужку вздовж пiдборiддя. На купцевi були два каптани, причому нижнiй – бiлий i до колiн, а верхнiй – довший i смугастий. М’якi короткi чоботи легко ступали дерев’яною пiдлогою. Довершував одяг бiлий тюрбан.

За купцем четверо слуг принесли двi досить великi скринi. Слуги поставили iх перед Левом i, вклонившись, полишили покоi. Здивований князь подивився на прибулого. Чого-чого, але арабськоi Лев не знав. А купець, неначе нiчого й не сталося, вийшов наперед, шанобливо вклонився i чистою латиною привiтався:

– Вiтаю великого короля Русii, достойного правителя цього мiста!

Вони в кiмнатi були самi, i Лев зрозумiв, що драгоман iм не знадобиться.

– Вiтаю i я шановного подорожнього, – вiдповiв Лев. – Чи можу я дiзнатися, як звати високого гостя?

– Абу Джафар iбн Абу Бакр iбн Ахмад iбн Халiд, – вiдповiв прибулий, причому явно не латиною.

– Я цього не запам’ятаю, – трохи розгубився Лев.

Араб усмiхнувся.

– Моi друзi звуть мене Джафаром, – сказав вiн.

– Якщо шановний не проти, до них приеднаюсь i я.

– Це для мене велика честь, правителю! Дозволь передати тобi цей подарунок як скромний вияв моеi поваги.

Джафар показав рукою на бiльшу скриню, збоку якоi вгадувалася арабська в’язь.

На знак вдячностi Лев кивнув головою i помахом руки запросив Джафара сiсти. Сарацин сiв у запропоноване крiсло справа вiд трону.

– Тож звiдки ви прибули, де бували i куди вирушите далi? – спитав Лев. – Менi приемно приймати у своiх володiннях таких далеких гостей. Зiзнаюся, тут арабiв iще не було, хоч не можу сказати, що не чув про вас. Наш батько колись показував нам книгу Абу-Гамiда.

Почувши таке, Джафар здивовано звiв брови.

– «Космографiю»? – поцiкавився вiн. – Вам вiдомий твiр Абу-Гамiда Мухаммеда iбн-Абда ар-Рахiма аль-Гарнатi аль-Андалусi?

Лев злегка розвiв руки, мовляв, таки вiдомий.

– Зiзнаюся, приемно вражений цим, – мовив Джафар. – Отож навiть вдячний правителю Ногаю, який умовив мене змiнити намiчену дорогу i вiдвiдати твоi, князю, володiння.

– Ногаю? – здивувався Лев.

– Саме так. Беклярбек Ногай привiтно зустрiв мене у своему мiстi на Дунаi i просив передати тобi оцi дари, – кивнув Джафар на другу скриню. – Крiм того, вiн написав тобi послання.

З цими словами купець вийняв з-пiд каптана згорнутий сувiй i подав князю. Лев розгорнув його i, побачивши монгольськi закарлючки, вiдклав убiк.

– Потiм перекладуть, – сказав вiн. – А зараз… Чи можу я запропонувати шановному гостю роздiлити зi мною трапезу? Я, правда, знаю, що ваша вiра забороняе вам споживати вино i свинину…

Джафар усмiхнувся.

– Звичайно, ми хвалимо Аллаха – нехай буде благословенне iм’я Його! – й обмеження у iжi – не головне, якщо це не стосуеться священного посту. Але зараз лише одинадцяте шаабана, до священного мiсяця рамадан iще двi декади, i якщо ти стверджуеш, що вина5 i свинини не буде, то я iз задоволенням пристану на пропозицiю.

Лев привiтно усмiхнувся.

– Тодi запрошую до столу.

У сусiднiй кiмнатi на столi вже чекала наперед приготовлена iжа. Окинувши поглядом наiдки, Джафар не побачив вина, зате було багато м’ясива. Помiтивши його погляд, Лев заспокоiв:

– Це оленина.

За столом розмова продовжилася. Князя цiкавило все: i те, звiдки прибув Джафар, i якою була торгiвля.

– Сам я народився у Багдадi, але жив там недовго, – розповiдав Джафар. – Мiй батько також був купцем i бiльшу частину життя провiв за межами мiста. Я й народився тодi, коли батька не було вдома. Вже малим вiн брав мене iз собою, тому цю справу я знав змалечку. Цього разу вирiшив пiти у пiвнiчнi землi, хоч це й дуже ризиковано.

– Чому? – поцiкавився князь.

– Мiй шлях лежав через землi Улус-Джучi, а теперiшнiй правитель уже давно воюе з султаном Єгипту. За таких обставин з’ясовувати, звiдки ти – з Багдада чи з Іскандерii, – нiхто не буде, але ярлик, отриманий мною у тамтешнього правителя, уберiг мене вiд усiляких халеп. Торгуемо ми здебiльшого сукном; воно принаймнi не псуеться. Отож ми прибули у гирло Дунаю i вже хотiли сiсти на венецiйський корабель, як нас наполегливо запросив до себе правитель Ногай.

Князь Лев уважно слухав.

– Хто вiн такий? І звiдки об’явився на Дунаi?

– Один iз нащадкiв Чингiсхана, здаеться, його правнук. Йому ще немае й сорока рокiв, але вiн уже за наказом хана Берке воював з Хулагуiдами на Кавказi. Спочатку його походи мали успiх, вiн отримав перемогу в битвi на рiчцi Терек, але зрештою Ногай зазнав невдачi. В одному бою списом йому вибили око. Пiсля поразки Берке, ображений на нього, вислав Ногая у Дике Поле. Туди ж переселив вiрний йому народ аланiв. Нехай не вводить тебе, князю, в оману та обставина, що беклярiбек перебувае в опалi. Берке успiшно прибрали його ж пiдданi. Нинi у заснованому ним мiстi Сарай-Берке править Менгу-Тимур, але i вiн не балуе Ногая своею увагою. А тому так i треба. Отож йому пiдпорядкованi всi землi на пiвнiч вiд моря. І вони межують iз твоiми, князю.

– І що хоче темник? – князь Лев назвав Ногая руським титулом.

– Чого конкретно хоче беклярiбек – не знаю. Гадаю, що вiдповiдь ти отримаеш, коли тобi перекладуть його послання. Але дозволь менi висловити свою думку.

– Що ж, менi буде цiкаво, – заохотив гостя Лев, зручно вмостившись у крiслi.

– Ногай зараз в опалi, я тобi вже казав, але вiн виконуе всi вимоги, якi отримуе iз Сараю. Будь готовий до того, що тобi доведеться згуртувати для нього вiйсько для його планiв. До часу Ногай залишаеться вiрним хановi, але вже навiть тепер його називають ханом-наступником. Це, звiсно, лише слова i до Сараю вони не доходять. Усе ж настане час, коли хан захоче стати справжнiм правителем, i тодi йому потрiбнi будуть спiльники.

Лев слухав Джафара i не переставав дивуватися обiзнаностi i проникливостi араба. Купець наче читав його думки, зумiвши проникнути у його власнi плани. Адже слова Джафара повнiстю збiгалися з тим, що Лев сам висловив три роки тому. Це сталося одразу пiсля того, як у крипту церкви Пресвятоi Богородицi у Холмi опустили тiло короля Данила. Про цю розмову знали лише декiлька чоловiк, зокрема й воевода Свiтозар. Вiдтодi до неi нiхто не повертався, але всi робили свою справу: князь Лев тут, воевода – в Карпатах, iншi – на кордонi.

– Ногай амбiтний, – продовжував Джафар. – Як на мене – надто амбiтний, але на даний момент змушений коритися великому хану.

– Це твоi слова, не його, – вставив князь.

– Це моi спостереження i слова тих, хто воював з Ногаем. Гадаю, тебе зацiкавить та обставина, що до Ногая землями на пiвдень вiд Русii правив Бурундай. Вони з Ногаем обидва рушили вiйною на Кавказ. Похiд загалом завершився невдало, Бурундай загинув, а Ногай став правителем його земель.

Лева оповiдь зацiкавила, але вiн не виказав цього. Князь уже давно навчився керувати своiми емоцiями, щоб не виказувати на обличчi.

Обiд тривав досить довго, чоловiки собi неквапом розмовляли. Коли ж пiдвелися з-за столу, обидва були задоволенi зустрiччю: абу Джафар отримав дозвiл торгувати сукном та iншими товарами у Львовi й охоронну грамоту на безперешкодне пересування володiннями, а Лев дiзнався вiд купця багато корисного.

Залишившись сам, князь розгорнув послання Ногая. Вiн не хотiв показати арабу, що вiльно володiе мовою монголiв; завжди залишав собi шанс на несподiванку. Зараз же, вчитуючись в монгольськi закарлючки, князь зрозумiв, що Джафар здебiльшого правильно оцiнив обстановку, яка панувала в Ордi. Лев уже давно приглядався до нового темника, який невiдь-звiдки об’явився на його пiвденних кордонах. Гадав – вiн кращий чи гiрший вiд Бурундая? І слова араба, i послання Ногая давали руському князю шанс здiйснити давно задумане iще батьком. Але для цього не треба завчасно нiкого стривожити: нi монголiв, нi дядька, нi братiв.

Виявилося, що Львiв став останнiм мiстом у довгому списку подiбних зупинок арабського каравану. Спрагла до дивовижних товарiв мiсцева знать миттю розкупила все виставлене на продаж, i вже через декiлька днiв Джафар констатував, що продавати бiльше нiчого, про що i не забарився повiдомити князя. Бiльше його у Львовi нiщо не тримало. Лев лише поцiкавився, куди проляже дорога шановного Джафара.

– Наша дорога прямуе до рiдних земель, – повiдомив купець. – Ось уже скоро два роки, як я не бачив свого сина. А вчити його суннам мае батько.

– Твiй шлях проляже через володiння Ногая?

– Так, я повертатимусь через Вiзантiю, – пiдтвердив Джафар. – Тамтешнiй правитель Михайло колись знав мого батька, тому, гадаю, проблем не матиму. А Ногай просив мене на зворотному шляху завiтати до нього. Зовсiм недавно вiн прийняв iстинну вiру, i тепер вiн – Ногай Гайса Іса Кутар Татар.

– А Менгу-Тимур? – поцiкавився Лев.

– Вiн язичник. І це ще одна причина опали Ногая. Як новонавернений, вiн, природно, цiкавився вiрою, яку прийняв. Менi приемно, що для цього вiн обрав мене.

– Бажаю тобi успiху у цiй благороднiй справi. Чому я питаю про твiй шлях… Я хочу написати хановi вiдповiдь. Хочу попрохати шановного Джафара передати ii.

– Це для мене велика честь! – зiзнався купець. – Нехай князь буде спокiйний: вiдповiдь я доставлю.

– Я не сумнiваюся у цьому. Гадаю, до твого вiд’iзду ми iще зустрiнемось, i я передам листа.

– Ми вирушимо у зворотну путь пiслязавтра, – мовив Джафар. – Але, князю, дозволь тобi нагадати.

– Я слухаю.

– Єдиний шлях, який веде на пiвдень, лежить повз одну фортецю. На жаль, я не можу пригадати, як вона називаеться.

– Тустань, – пiдказав Лев.

– Саме так, Тустань. Я так розумiю, що митарi за стiнами фортецi дiють за твоiм, князю, наказом. Ми вже оплатили дорогу сюди.

– На жаль, нiчого вдiяти не можу, – розвiв руками Лев. – Ця фортеця менi не пiдпорядковуеться. Вона просто неприступна. Їi не змiг узяти навiть Батий. А пiсля того як монголи встановили тут своi порядки i наказали зруйнувати всi укрiплення, Тустань просто вiдмовилася виконати цi вимоги. Так вони стали незалежними i вiд Сараю, i вiд мене. Тому, шановний Джафаре, тут я не можу нiчим допомогти. Доведеться платити!

Ця вiдповiдь не дуже задовольнила Джафара, але князь нiчого не додав. В араба невiдомi за стiнами фортецi в горах чомусь навiть викликали симпатiю. Небагато знайдеться фортець, котрi встояли перед монгольською навалою.

Ця обставина примусила Джафара змиритися iз тим, що йому доведеться поплатитися чималою сумою.




VI


Три днi по тому, як арабськi купцi покинули гостинний Львiв, слiдом вирушив iнший загiн. Щоправда, на вiдмiну вiд першого, котрий проводжали не менш гамiрно, нiж зустрiчали, два десятки вершникiв залишили мiсто непомiтно, як тiнi, коли ще не зiйшло сонце.

З першого погляду важко було визначити, до якоi верстви вони належать: приблизно одного вiку, добiрно, але без надмiру вдягнутi, усi на добротних конях, вершники могли бути нащадками боярськоi знатi. Напевне, едине, що iх рiзнило, була рiзноманiтна зброя. У них були мечi: довгi й короткi, кривi шаблi та монгольськi. Тугар, який також був у загонi, единий мав криву сарацинську шаблю – предмет заздростi iнших. Виготовлена iз знаменитоi дамаськоi сталi, вона виявилася поза конкуренцiею у двобоi: пiд час показових тренувань у присутностi князя Лева Тугар не тiльки перемiг трьох нападникiв, але й переламав навпiл iхню зброю. Пiсля того князь одразу вiдправив дiбраних воiнiв подалi вiд Львова, правда, суворо наказавши не доганяти арабських купцiв. Тому дорогу, яку можна було здолати за добу, довелося долати за двi.

Правда, дороги як такоi не було. Можливо, це був ще один хитрий замiр князя Лева: пустити непроханих монголiв втоптаними гостинцями, де нема де сховатись. Загiн iхав просiками, вздовж рiчок, i такими вузькими стежинами, якi заледве вмiщали двох вершникiв. Саме через це у загонi був провiдник – мiсцевий юнак Івор, який свого часу водив цими дорогами таемних торговцiв, був схоплений княжою дружиною i, поставлений перед вибором – смерть на горло або служба князевi, – зголосився служити. Лев переконався, що слава про Івора, яка йшла далеко попереду, не була перебiльшенням: провiдник знав такi проходи i броди, про якi навiть не здогадувалися мiсцевi старожили, котрим, як вiдомо, належить знати все.

Очолював загiн Ратибор. Вiн помiтно видiлявся серед iнших могутньою поставою воiна, котру неможливо сховати навiть пiд суто купецьким одягом. Ратибор служив ще королю Данилу, брав участь в останнiй битвi з Бурундаем, коли руськi воiни змушенi були скласти зброю. Пiсля смертi Данила Ратибор покинув непривiтний йому Холм i пристав до Лева. Князь знав, що мiг будь-якоi митi на нього покластися.

У загонi було ще п’ятеро воiнiв з дружини князя. Іншi тринадцятеро були новобранцями, яких треба було доставити у потрiбне мiсце.

Тугар потрапив у цей загiн несподiвано для себе. Але, нi те, куди вони прямують, нi те, що робитимуть згодом, нiхто з новобранцiв не знав. Мовчав i Ратибор, i це неможливо було збагнути: чи не мав права говорити, чи дiйсно не знав.

Разом iз Тугаром iхали парубки, про походження яких можна було лише здогадуватися. Влас, що iхав поруч Тугара, був, напевне, iз збiднiлих бояр. Одягнутий краще за iнших та й тримаеться на конi прямо, навiть зверхньо. А Левко попереду – точно iз бiдних городян. Одяг на ньому хоч i купецький, але одразу видно, що надiв його вперше. Левко зручнiше почувався у звичайному одязi простолюдина.

Попри рiзний стан, усiх об’еднувало одне: iх вибрав сам князь Лев для якоiсь надзвичайноi справи, i заради цього вони згодилися покинути своi домiвки.

Дорогою розмовляли мало – звивиста стежина, частi пiдйоми зi спусками вимагали великоi уваги, i подорожнi не вiдволiкалися на розмови. Та й практично розмовляти було нi про що. За винятком п’ятьох дружинникiв, iншi ратники ранiше знайомi не були, познайомилися лише за кiлька днiв перед тим. Зате майбутне у них обiцяло бути спiльним, але поки що воно ховалося за мовчанкою Ратибора. Наразi Тугар був знайомий з Левком, Власом i Вацлавом – русявим хлопцем десь iз-пiд Кракова, наймолодшим з-помiж них. Тугар знав, що свого часу Вацлав був холопом у короля Данила, пiсля його смертi дiстався Леву, а вже князь виявив у юнака вiйськовi здiбностi. Вони четверо i дружинник Жирослав, що якимось чином прилучився до них, трималися разом i на першому перепочинку, коли сонце вже припiкало, а пiсля нiчноi грози повiтря нагадувало лазню. Зупинку Ратибор дозволив на березi невеличкоi рiчки, назву якоi не пам’ятав навiть всезнайко Івор.

Кожен ратник вiз у торбi, прикрiпленiй до сiдла, запас iжi, достатнiй для двох днiв подорожi. І щойно Ратибор оголосив перепочинок, воiни спiшилися, попустили повiддя, щоб конi паслися. Самi також витягли припаси.

– Не розумiю, навiщо така таемничiсть, – говорив, запиваючи кусень хлiба джерельною водою, Влас. – Хiба важко сказати, куди ми прямуемо?

– Якщо князь не вважае за потрiбне казати, значить, мае на це вагомi причини, – пояснив Жирослав.

– Щоб ми комусь не проговорилися? – уточнив Влас.

– Можливо…

– Та що це за мiсце таке, що навiть тим, хто iде туди, не вiльно знати про нього?

– А хто ми такi, щоб сумнiватися в намiрах князя? Не можна – значить, не можна!

– А ти хоч знаеш? – iз надiею спитав Левко.

Жирослав продовжував жувати хлiб, непомiтно скосивши погляд на Ратибора, що сидiв пiд розлогим деревом, i кивнув головою.

– Але не скажеш, – не вгавав Влас.

– Нi. Приiдемо – дiзнаешся.

Ця розмова хоч i не прояснила ситуацiю, все ж iще бiльше заiнтригувала ратникiв. Усiм хотiлося, щоб якнайшвидше настало завтра.

Але виявилося, що хтось розпорядився iнакше. Вiдпочинок уже завершувався, раптом десь злiва, куди прямував загiн, почувся невиразний шум, i два дружинники повалилися на землю iз стрiлами у горлi i грудях. Іншi скочили на ноги саме у той момент, коли на галявину вихопилися зо три десятки озброених людей. Уже першого побiжного погляду вистачило, щоб зрозумiти: до елiти воiнства нападники не належать. Це iх i згубило. Подорожнi недаремно були вибранi самим князем. Хоча на одного випало по два нападники, майстернiсть ратникiв не йшла нi в яке порiвняння iз засiдкою. Ратники вiдбивалися лише якийсь час, потiм смiливо перейшли у наступ.

Зустрiвши вiдсiч, на яку й не сподiвалися, розбiйники поспiшили втекти, залишивши мертвими десь iз дюжину своiх товаришiв.

Серед ратникiв втрат не було, лише один дружинник отримав поранення шаблею в плече.

– Хто то був?

Це були першi слова, якi сказав Влас. Досi всi билися мовчки, неначе боялися, що зайвi розмови можуть зашкодити.

Ратибор витер меча об одiж нападника, заховав у пiхви, пiдiйшов до двох дружинникiв, що схилились нерухомi.

– Мертвi, – констатував вiн. – Забираемося хутчiше геть.

Лише пiсля цього вiдповiв Власу:

– Розбiйникiв тут тьма-тьмуща. Правда, нiхто не гадав, що вони так близько пiдiйдуть до мiста. Досi вони гасали значно пiвденнiше.

Тим часом привели коней, що спокiйно паслись неподалiк i зовсiм не переймалися боем. Насамперед двох убитих перекинули через сiдла, тодi допомогли сiсти пораненому.

Подальшу дорогу долали повiльнiше, нiж досi: доводилося слiдкувати, щоб тiла убитих не звалилися з коней, та й на спостереження навколишнiх хащiв витрачалося бiльше часу, нiж до того.

Першим мiстом, куди увiйшов невеликий загiн, виявився Другобець[7 - Другобець – Дрогобич.]. Засноване ще за Рюрика Ростиславича, мiсто подiлило долю решти руських мiст i тепер стояло незахищене. Саме це вiдчуття незахищеностi зробило свою справу: бiльшiсть городян покинули рiдну домiвку i переселилися у сусiднiй Львiв, хоча й без мiських мурiв, але пiд безпосередньою опiкою князя.

Правда, мiсто все ж оточував частокiл, але вiн явно не був призначений для того, щоб зупинити Орду. Як пiзнiше дiзнався Тугар, частоколом городяни захищалися вiд численних у цих лiсах розбiйникiв. Пiсля особистоi зустрiчi з ними подорожнi сприйняли цю пересторогу не зайвою.

Другобець розташувався на березi невеликоi рiчки, яку Івор назвав Тисьмяниця.

– Чому Тисьмяниця? – поцiкавився невгамовний Влас.

– Не знаю, – зiзнався Івор. – Що це означае, сказати не можу. Може, городяни кажуть…

– Це вiд слова «тясмин», – озвався Тугар.

Всi, i Ратибор зокрема, повернули до нього голови.

– Що значить «тясмин»? – запитав Ратибор.

– Камiнь. Так кажуть деякi народи Улус-Джучi.

Ратибор якось дивно подивився на Тугара, але нiчого не сказав. Натомiсть вiн смiливо спрямував коня через невеликий дерев’яний мiст до мiськоi брами.

Частокiл виявився досить-таки високим, з-за нього не видно було мiських будiвель, лише хрести двох дерев’яних церков.

Перед самою брамою подорожнiх зупинив загiн озброених списами людей, з усього видно – мiська охорона. Наперед вийшов лiтнiй воiн, але, впiзнавши з-помiж прибулих Ратибора, кивнув своiм людям, мовляв, пропускайте. Ратибор спiшився, пiдiйшов ближче.

– Вiтаю iз щасливим прибуттям! – сказав воiн.

– Не таке вже воно й щасливе, – вiдповiв Ратибор, обнiмаючи господаря.

Вiн показав на коней з нерухомими тiлами.

– На нас напали по дорозi сюди. Скажи, Путято, хто розбiйничае навколо?

– А чого б то ми охоронялися? – вiдмахнувся Путята. – Розкажу потiм.

– Добре. А зараз подбай про мертвих, – згодився Ратибор.

– А ви?

– А живi про себе подбають самi!

Ратибор був у Другобцi не вперше, тому нiчому не дивувався, як i городяни не здивувалися несподiванiй появi чергового загону. Коли два охоронцi вiдводили коней, на яких лежали мертвi, у напрямку однiеi з церков, Ратибор упевнено спрямував решту загону до споруди, що могла бути тiльки заiжджим двором. Слуги звично прийняли у прибульцiв коней, вiдвели iх до стайнi, допомогли пораненому злiзти i, пiдтримуючи попiд руки, повели у будинок.

Ратибор зiбрав усiх i сказав:

– Зараз вас вiдведуть усередину, де нагодують i де ви вiдпочинете. Хотiлось виступити завтра зранку, але треба поховати побратимiв. Я зараз пiду до воеводи дiзнаюся, хто ж усе-таки напав на нас, i взагалi розпитаю про обставини.

Вiн упевнено попрямував до центру мiста, де при невеличкому майданi височiли церкви i дещо чепурнiшi, нiж iншi, будинки. Саме там жили бояри, i правив воевода Путята.

Той уже чекав на гостя. Коли обидва зайшли всередину будинку, на столi на них уже чекала трапеза.

– Я знав, що ти прибудеш, – повiдомив Путята, запрошуючи гостя до столу.

– Скажи краще: сарацини були? – запитав Ратибор.

– Були. Учора зранку поiхали. А хiба щось не так? Головний показував грамоту князя.

– Нi, усе гаразд, – заспокоiв Ратибор. – Просто князь дуже дорожить ними. Схоже, покладае на них якiсь сподiвання. А тут розбiйники шастають! Хто вони?

Путята запросив гостя до трапези. Слуга, що стояв поруч, налив у келихи меду i вiдiйшов убiк.

– Вони з’явилися у тутешнiх лiсах недавно, – говорив воевода, тягнучись за смаженою птицею. – Насамперед вони позбулися iнших, тутешнiх, розбiйникiв. Розумiеш, Ратиборе, я за ними давно гасав лiсами, щоб знайти i покарати, а тут вони самi вихопилися i просять мене захистити вiд непроханих зайд!

– А ти?

– А я кого треба – посадив на палю, хтось сидiв у тюрмi, а з розбiйниками сплохував.

– Тобто?

– Невловнi вони! Знають вiйськову справу. Так просто iх не вiзьмеш.

– Дозволь не погодитися з тобою, воеводо, – вiдказав Ратибор. – Битися вони не вмiють. За пiвдня шляху звiдси лежить дюжина трупiв, i якби не iхнi стрiли зненацька, я не мав би два трупи! Хто це?

– «Татарськi люди», – вiдповiв Путята.

– Звiдки вони тут? Де Звягель, чи що там вiд нього лишилося, а де Другобець! Ти не плутаеш, воеводо?

– Не плутаю. Менi довелося допитувати одного з них. Захопили його пiсля невдалого нападу. Перед тим як стирчати на палi, вiн розказав, що прибули вони з Болохiвськоi землi, де про них усi забули, навiть монголи перестали приiжджати за даниною. А жити треба.

– Багато iх?

– Не бiльше сорока.

– Тобто на нас напали майже всi, – зробив висновок Ратибор. – Що ж, воеводо, можеш смiливо вважати, що розбiйникiв у тебе на дюжину менше.

Гiсть подивився на господаря i вдоволено усмiхнувся.

Подорожнi вiдпочили, наступного дня поховали вбитих i перед обiдом покинули гостинний Другобець. Тепер провiдники – Ратибор та Івор i навiть Жирослав – не були такими мовчазними, коли хтось запитував iх про мету подорожi. Правда, нiчого конкретного вони так i не сповiстили, але вiдповiдь: «Невдовзi сам побачиш!» усе ж таки обiцяла розкрити таемницю.

А тим часом дорога повiльно пiднiмалася вгору, де на пiвднi синiли пологi Карпати. Доводилося обходити стороною якусь гору, а деякi, не дуже високi, долати. Пiсля чергового сходження на невисоку гору Ратибор зупинив коня i якось урочисто, голосно, щоб усi почули, сказав:

– Тустань!

Для бiльшостi в загонi це слово нiчого не говорило: вони чули його вперше; для iнших воно звучало як щось легендарне: чути – чули, але побачити не сподiвалися. Зрештою, серед подорожнiх багато вiрили, що тут ховаеться лiсовик Чугайстер, дехто буцiмто бачив його на власнi очi (за iхнiми ж словами!), але для бiльшостi це були небилицi. Лише Ратибор та Івор були единими, для кого Тустань не була порожнiм словом. Перший бував тут неодноразово, а провiдник часто приводив людей сюди.

Тугар належав до тих, хто чув про Тустань уперше. Вiн недовiрливо подивився на Ратибора, неначе сумнiвався в урочистостi моменту, потiм перевiв погляд туди, куди показував десятник.

Подивився – i вже не мiг вiдiрвати очей…

Перед ними лежала широка долина, поросла прадавнiм лiсом. Дерева вивищувались аж ген до високих гiр на пiвднi, що губилися у сизiй iмлi. На сусiдньому пагорбi (адже горою це пiдвищення навряд чи можна було назвати) всi зауважили дивну споруду, начебто замок. Серед камiння виднiлися дерев’янi стiни, що неначе виросли iз нього. Де було збудоване людиною, де починалося створене Богом – визначити було важко. І темнi скелi, i порослi мохом дерев’янi стiни так природно доповнювали одне о5дне, що здавалося, вони стояли там завжди. Замок увiнчували вежi, що височiли навiть над найвищими скелями. Довкола замок-скелю оточували двi дерев’янi обороннi стiни, правда, зовнiшня виявилася звичайним частоколом i швидше була лише додатковою заслоною. Зате внутрiшня стiна була побудована за всiма правилами оборони: широка, з навiсом вiд дощу, сонця i стрiл, з кiлькома оборонними вежами. Мiсцями ця стiна переходила у кам’яну, створену природою, i вже там була неприступною.

З такоi вiдстанi важко було визначити висоту замку, але Тугар був майже впевнений, що не менше, нiж сто п’ятдесят лiктiв. За скелями синiло невелике озеро. На тiм боцi чiтко вгадувалася дорога.

– Оце i е мiсце, куди ми прямували, – сказав Ратибор. – Тут ми й зупинимось.

– Що воно таке? – здивовано роззирався Тугар.

– Тустань – едине мiсце на Русi, котре не змiг узяти Батий. Так само як i Бурундай. Спускаемось!

З цими словами Ратибор спрямував коня ледь помiтною стежиною вниз. За ним рушив Тугар, а далi вервечкою (iнакше не виходило) iншi. Тугар не зводив очей з дивноi фортецi. Побувавши у Вiзантii, Палестинi, Францii, надивившись на неперевершенi i, здавалося, нездоланнi фортецi численних феодалiв та рiзних орденiв, коли його начебто вже нiчим не можна було здивувати, вiн зiткнувся з цiею неймовiрною спорудою. В головi просто не вкладалося, як можна було побудувати таке i взагалi – як можна до цього додуматися! Те, що замок не змогли взяти монголи, Тугара не здивувало. Пiд’iжджаючи ближче, вiн зрозумiв i причину: до единоi стiни мiж скель вiв дуже крутий пiдйом. Знаменитi стiнобитнi тарани, що не залишили жодних шансiв Переяславу, Чернiгову, Киеву, тут виявилися безсилими. Тугар навiть усмiхнувся, уявивши перекошене вiд лютi обличчя Батия (чи хто тодi тут командував монгольським вiйськом?), коли той зрозумiв, що Тустань узяти не зможе! Напевне, поселення, що зазвичай оточувало подiбнi замки, роздiлило долю iм подiбних по всiй Русi. А скельний замок залишився стояти!

До замку пiдiйшли з найбiльш пологого боку. Власне, тут внутрiшньоi стiни не було. Замiсть неi височiла природна кам’яна. Зате був потрiйний частокiл iз високою вежею, де Тугар зауважив першого охоронця. Вежу i ворота у кам’янiй стiнi сполучав дерев’яний мiст на палях. Ворота були зачиненi.

Подорожнi здивовано зупинилися перед вежею.

– Хто такi? – десь iзгори пролунав гучний голос.

– Десятник Ратибор iз грамотою вiд князя Лева! – вiдгукнувся Ратибор.

– Прямуй ближче до ворiт! Іншi залишаються на мiсцi.

– Чекайте! – тiльки й сказав Ратибор i вдарив коня в боки.

Вiн пiд’iхав до ворiт, почекав, поки вiдчиниться невелике вiконечко.

– Грамоту! – наказав той самий голос.

Ратибор мовчки вийняв iз торби скручену руркою грамоту i подав вартовому. Вiконце зачинилося. Ратибор повернувся до своiх людей.

З-за ворiт почувся якийсь скрегiт, i вони вiдчинилися. У проходi стояв могутнiй молодий дружинник у повному обладунку.

– Проiжджайте! Воевода чекае на вас! – сказав вiн.

Дружинник вiддав Ратибору його ж грамоту, мовчки спостерiгав, як мимо проiжджають подорожнi, потiм удвох з iще одним воiном зачинив за ними ворота. А загiн навiсною дорогою зацокав до головноi брами. Вона виявилася зачиненою. Перед ними чорнiв глибокий рiв. Ураз заскреготiв невидимий механiзм, i почав нечутно опускатися пiдйомний мiст. Його пiдтримували два масивних ланцюги. Досередини замку вела вузька галерея. Вона виводила у внутрiшнiй дворик, де природнi скелi оточували дерев’яну забудову.

Загiн проiхав галереею всередину. Вiд побаченого колись Тугара, здавалося, тепер уже нiщо не могло здивувати. Але серед жменьки воiнiв, що походжали у дворику, приiжджi зауважили кiлькох хлопчакiв десь рокiв десяти, не бiльше. Вони з цiкавiстю дивилися на прибулих. Один iз них – найменший, iз м’яким волоссям i вузеньким личком – особливо уважно вивчав iх.

Раптом десь згори, з галереi, пролунав дзвiнкий жiночий голос:

– Гiйоме!




VII


Коли тобi сiмдесят рокiв, то важко нести на плечах навiть звичайну сутану, вже не кажучи про вiдповiдальнiсть за весь християнський свiт. Ось уже дванадцять рокiв, як це мiсто бiля пiднiжжя гiр Чимiнi е резиденцiею вселенських епископiв. Як i його попередники, вiн не змiг увiйти у Вiчне мiсто. Як i його попередника, його поховають тут. Бо коли тобi сiмдесят, уже важко сподiватися на повернення. А причина тому воiстину бич, i далеко не Божий. Себто Манфред Гогенштауфен, який не пускае до Рима не лише його. Слава Господу, – хоч про це грiшно навiть думати! – що ось уже пiвтора року, як той злодюга, прокляття римських епископiв, загинув бiля Беневенто. Манфред шукав смертi, i вона його знайшла.

Приблизно так думав сто вiсiмдесят третiй папа Климент IV, в миру Гi Фокуа ле Гро, пiднiмаючись сходами папського замку у Вiтербо.

Хоч надворi стояла нестерпна iталiйська спека, папа Климент накинув на кардинальську сутану (iншоi не носив) накидку. Коли тобi сiмдесят, особливо шукаеш прохолоди, що йде вiд товстих стiн палацу. Коридори були безлюднi: курiя знала, що папа любить iти до свого кабiнету у самотинi, але те, що за ним стежили, вiн зрозумiв, бо коли пiдiйшов до дверей, вони прочинилися.

У кабiнетi на нього вже чекав його секретар. Весь поглинутий роздумами, здавалося, вiн не помiтив появи папи, i лише нижче нахилена голова виказувала, що це не так.

– Доповiдайте, П’етро, – розпорядився Климент, важко опустившись у крiсло.

– Ваша святосте! Вашоi аудiенцii просить ваш радник iз богословських питань, – повiдомив секретар.

– Згодом. Далi?

– Прибули посланцi вiд правителя Хулагуiдiв.

Вiд почутого папа пожвавився, з очей зникла звична останнiм часом байдужiсть.

– Вони вже тут? – хутко запитав.

– У мiстi. Вони не захотiли зайти до палацу, та й я не спiшив iх запрошувати сюди, – вiдповiв П’етро.

– Розумно. Послання переклали?

Замiсть вiдповiдi П’етро розгорнув пергамент.

– Читайте! – наказав папа.

– «Іменем усемогутнього Бога Абака-хан надсилае слово до первосвященика святоi римськоi церкви.

Уважно вислухавши Ваше гiдне поваги послання, ми дiзналися, що Ваша святiсть в минулому роцi прослухала речi наших особистих послiв i дала вiдповiдь на них, але не на наше послання, бо в курii Вашоi святостi не було нiкого, хто знав би монгольську грамоту. Дiйсно, ми писали монгольською, бо на той час був вiдсутнiй наш писар, знавець латини.

Окрiм того, з Вашого послання ми дiзналися, що Ви направили короля Карла проти ворога церкви Манфреда Сицилiйського та його вiйська i що зазначений король Карл, вторгшись в його володiння, повнiстю знищив вiйсько згаданого Манфреда разом iз ним. Ми ж за допомогою люб’язного i гiдного поваги тестя нашого, iмператора Константинопольського, чiтко усвiдомили собi, що це був з боку Вашоi милостi розсудливий вчинок.

Що ж стосуеться решти, то Вам, мабуть, вiдомо, що завдяки могутностi Бога Всюдисущого скрiзь – вiд сходу до заходу – султани, королi, князi щиросердно i мирно сусiдили з Вами, та й у своiх бiльш значних володiннях вони, на загальну думку, також перебували в повному спокоi. Але зловмисникiв проти нас з усiма iхнiми прихильниками ми знищили, вирвавши з корiнням, i змусили згинути злою смертю, спустошивши там все дощенту.

Ми Вашiй святостi неодноразово писали, i, крiм того, шановний i гiдний поваги тесть наш, iмператор Константинопольський, ще частiше давав Вам у своiх посланнях ретельнi роз’яснення про те, як ми ретельно дружно оберiгаемо, високо цiнуемо християн i навiть захищаемо iхнi церкви.

До того ж ми повiдомили Вам i всiм християнам через наших послiв, що ми направили на допомогу християнам нашого вiрного Хiгея з численним вiйськом. Нехай же вiн поспiшить з’еднатися з вiйськом, яке Ваша святiсть сподiваеться спрямувати в землi невiрних, разом з королем Арагонii i вiйськом його, з тим щоб, згiдно з порадою люб’язного тестя нашого, iмператора Константинопольського, виступити одночасно. Нехай же будуть остаточно вирванi нами з корiнням вороги в iнших землях.

Так само нехай спiшно мчать гiнцi, як тiльки згiдно з поточними обставинами в тiй чи iншiй сторонi, як у вас, так i у нас, поширяться чутки, слова i дiла. І нехай невiрнi пси роду вавилонського, що знаходяться з-помiж нас, згинуть, повнiстю знищенi.

Окрiм цього послання, з яким Вашiй святостi належить ознайомитися, ми надiслали до Вас наших послiв – Соломона, стража Святоi Церкви Божоi в нашiй курii, а також Некпея.

Писано в Синьому Хребтi. У перший рiк дракона, шостого мiсяця, двадцять третього дня».

– Он воно як!

Папа Климент IV вiдкинувся на спинку крiсла i задумався. Що ж, те, чого добивався його покровитель Людовiк IX, а значить, i вiн сам, сталося. Щойно отримавши тiару, вiн налаштував у далекий Тебриз купця iз пропозицiею спiльно вдарити по мамелюках. Хоч тамтешнiй правитель i проповiдував еретичне несторiанство, засуджене ще в Ефесi, ситуацiя вимагала закрити на це очi. Саме через це Климент i не сказав нiчого супроти шлюбу позашлюбноi дочки вiзантiйського iмператора Михайла Палеолога з iльханом Абаком, хоч це й виглядало дивним, особливо пiсля того, як той же Михайло вiдвоював у хрестоносцiв Константинополь i вiдродив Вiзантiйську iмперiю. Для чергового походу проти сарацинiв, що його збирався органiзувати невгамовний Людовiк, потрiбен був надiйний тил. Таким тилом французький король бачив правителя Хулагуiдiв Абака.

– Вони чекають на вiдповiдь? – поцiкавився папа.

П’етро знизав плечима.

– Я повiдомив iхньому предводителю Соломону, що Ваша святiсть мае подумати перед тим, як вiдповiсти шановному правителю. Тому менi просили переказати, що iльхан Абак прийме посланця Вашоi святостi будь-коли, – вiдповiв секретар.

Папа Климент лише спромiгся кивнути головою. Дii П’етро повнiстю збiгалися з тим, що мав намiр зробити вiн сам. Папа вкотре подякував Людовiку ІХ за секретаря, якого, соромно зiзнатися, вiн спочатку недолюблював.

– З цим покiнчимо, – сказав Климент. – Я напишу листа i вiдправлю його з посланцем. Далi?

– Аудiенцii Вашоi святостi чекае посол вiд короля Арагонського, – повiдомив П’етро.

– А оце вже цiкаво! Кличте його!

Секретар здивовано подивився на Климента ІV. Дiйсно, дивним виглядало рiшення вiдкласти прийом самого Фоми Аквiнського, а натомiсть вiддати перевагу якомусь невiдомому iспанцю. Правда, П’етро знав, що арагонський король, так само як i французький, палае бажанням вiдвоювати у невiрних Гроб Господнiй, але i радник з богословських питань просить аудiенцii не з пустопорожнiх бажань.

Та П’етро пам’ятав, що вiн лише секретар i мае виконувати волю Святого Отця. Тому вiн схилив голову i нечутно вийшов з кабiнету. А папа, здавалося, не помiтив його зникнення. Климент продовжував сидiти нерухомо, розмiрковуючи про майбутню розмову. Вiн лише пiдвiв голову, коли перед ним виник хвацький iспанський кабальеро. Це був уже досить зрiлий чоловiк. Вiн мав блiде, без iспанськоi засмаги, видовжене обличчя. Побачивши прибулого, папа Климент виставив наперед ногу, де на червоному шовку сутани золотом був вишитий хрест. Кабальеро присiв на одне колiно i поцiлував хрест.

– Хто ви, брате во Христi? – запитав Климент.

– Хайме Аларiк де Перпiньян, Ваша святосте! – з ледь помiтним iспанським акцентом вiдповiв прибулий.

– Вас прислав Його величнiсть король?

– Саме так. Не пiзнiше як мiсяць тому Його величнiсть вручив менi послання до Вашоi святостi i велiв вирушити в дорогу.

– Послання з вами?

– Саме так, Ваша святосте!

Де Перпiньян вiдкрив перекинуту через плече шкiряну сумку, вийняв згорнутий пергамент i поштиво подав папi. Климент IV навiть не став перевiряти цiлiсть печатки, нетерпляче розгорнув послання i заглибився в читання. Арагонський правитель повiдомляв його, що пред’явник цього сеньйор Хайме Аларiк де Перпiньян е посланцем короля. Крiм того, король Хайме I, прозваний Завойовником, повнiстю пiдтримуе бажання остаточно вiдвоювати Святу Землю. Для цього починае пiдготовку i вiдсилае до Святого престолу вищеназваного сеньйора Хайме Аларiка де Перпiньяна. Якщо Його святiсть бажае використати сеньйора Хайме Аларiка де Перпiньяна для своiх боговгодних справ, то Його величнiсть повiдомляе Їх святiсть, що повнiстю довiряе вказаному сеньйору. З iншого боку, король досi не знае, якою дорогою виступить його вiйсько i вiйсько короля Францii.

Папа Климент пiдвiв очi.

– Його величнiсть дав вам, сеньйоре, втiшну характеристику, – сказав вiн.

– Король такий добрий до мене! – тiльки й вiдповiв кабальеро.

– Сподiваюся, вiн не помилився. Його величнiсть пише, що ви можете виконати будь-яке доручення.

– Наказуйте!

– Ви готовi знову вирушити в дорогу?

– Скажiть куди – i я вiдправлюся негайно!

Папа усмiхнувся.

– Я схвалюю ваш порив, але якщо це дорога до монголiв? – запитав вiн, хитро примруживши очi.

На обличчi iспанця лише на мить промайнув сумнiв.

– Наказуйте! – з готовнiстю повторив вiн.

– Я радий, що у вас така впевненiсть i бажання принести користь своему королю i святiй вiрi. Ви маете де зупинитися?

– Так, Ваша святосте! Я поселився у монастирi кларисок. Увесь вiльний час я проводжу у розмовах з абатисою. Там я дiзнався про святу дiвицю Розу, – вiдповiв кабальеро.

– Менi приемно це чути. Я прошу вас повернутися до монастиря i бути готовим будь-якоi митi вирушити в подорож, – мовив Климент.

– Дозвольте спитати: я буду сам?

– Нi, звичайно, нi. У Вiтербо перебувае посольство тамтешнього правителя. Вони чекають на мое послання. З ними i вирушите!

Папа виставив праву руку з перснем, iспанець поштиво поцiлував ii i полишив кiмнату. Невдовзi повернувся П’етро.

– Папiр i чорнило! – розпорядився Климент. – Я хочу написати листа магiстру Гуго де Ревелю.

– Ваша святiсть звелить знайти гiнця? – поцiкавився секретар.

– Не треба! Дорогою до Абака його доставить де Перпiньян. І знайдiть писаря. Стиль i калiграфiя послання до iльхана мають бути вишуканими.

Папа Климент пiдвiвся i пiдiйшов до столу, завбачливо поставленого бiля вiкна. Невдовзi слуга принiс папiр, перо i каламар. Папа почекав, коли в кiмнатi нiкого не лишиться, зручно вмостився за столом, вмочив перо у чорнило i вивiв першi слова:



«Єпископ Климент, слуга слуг Божих, Великого магiстра i братiв ордену кавалерiв Святого Йоанна вiтае i шле апостольське благословення.

Дорогий брате во Христi!»


Написав – i задумався. Папа Климент уперше назвав Гуго де Ревеля Великим магiстром, тим самим прирiвнявши його до наставника ордену Храму. Вiн сподiвався, що цей жест не залишиться непомiченим. Подумавши, епископ продовжив.




VIIІ


Тугар здригнувся. Вiн гарячково завертiв головою, чим викликав смiх у дiтей. Але чоловiк не зважав на це. Тугар намагався вiдшукати з-помiж людей, що висипали на подвiр’я, жiнку, чий голос вiн чув. Або хоча б Гiйома, зустрiти якого вiн i не сподiвався. Напевне, ратник, який постiйно крутив головою навсiбiч, виглядав не надто серйозно, тому Ратибор якось суворо подивився на свого пiдлеглого.

І тут Тугар побачив… Злату!

Жiнка спускалася сходами з бiчноi галереi i дивилася не на приiжджих, а кудись на середину квадратного майдану. За цi роки Злата зовсiм не змiнилася: залишилася така ж тендiтна, грацiйна i золотоволоса, як тодi, коли вiн бачив ii востанне. Тугар простежив за Златою i зустрiвся поглядом з одним з хлопцiв. Лише тепер вiн зауважив, що хлоп’як дивовижно схожий на знайомого йому командора тамплiерiв.

«Але ж це неможливо!» – подумав Тугар, але тут на майданi з’явився лiтнiй чоловiк, у якому всi впiзнали Свiтозара. Роки, проведенi у походах то проти монголiв, то з тими ж монголами проти литвинiв, не могли не позначитися на ньому. Воевода змужнiв, юнацька безпосереднiсть, яку ще юний Тугар помiчав у Свiтозаровi, з роками зникла, поступившись мiсцем досвiду i впевненостi.

– Вiтаю Ратибора у Тустанi! – голосно сказав Свiтозар i на знак привiтання пiдняв руку. – Як доiхали?





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/petro-luschik/ratniki-knyazya-leva/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Грудень – на Русi листопад.




2


Луковець – квiтень мiсяць.




3


Зельман – язичницький бог на Галичинi i Подiллi.




4


Берке (бл. 1205–1266) – п’ятий правитель Золотоi Орди.




5


Олександр Ярославич (бл. 1220–1263) – Олександр Невський.




6


Менгу-Тимур – онук Батия, хан Золотоi Орди з 1266 року.




7


Другобець – Дрогобич.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения